Тваринний світ
Багатий і різноманітний тваринний світ Карпат. Лише фауна хребетних налічує 435 видів. Склад її надзвичайно строкатий. Ядро фауни становлять види мезофільних західних і середньоєвропейських широколистих лісів - олень благородний, козуля, черепаха болотна, вугор європейський. Дуже поширені представники Середземномор'я (саламандра плямиста, жаба зелена), мешканці хвойних лісів Східної Європи і сибірської тайги (глухар, тетерев). Зустрічаються елементи степової, пептичної, і альпійської (бурозубка альпійська, полівка снігова, тритон альпійський) фауни. Чимало тут і карпатських ендеміків (білка карпатська, тритон карпатський). Тепер у Карпатах акліматизуються нові види: ондатра, єнотовидний собака, палія американська, омуль байкальський та ін.
Багато зоогеографів виділяють Українські Карпати в самостійний зоогеографічний Карпатський округ.
У Карпатах широко представлені всі основні класи тварин: ссавці (мамалофауна), птахи (орнітофауна), плазуни (герпетофауна), земноводні (амфібії), риби (іхтіофауна), комахи (ентомофауна).
Розміщення тварин у Карпатах складне і мозаїчне. Більшість карпатських звірів - ведмідь бурий, олень, козуля, свиня дика, рись, білка карпатська, кіт лісовий, горностай, куниця лісова, соні та ін., багато видів амфібій, птахів і риб - мають широкий діапазон поширення. Вони заселяють територію від передгірних рівнин висотою в 200 м до зони субальпійських чагарників висотою 1600 і навіть 1850 м. Обмежене вертикальне поширення мають землерийки, білозубки, більшість рукокрилих, тхір степовий, видра, норка, ховрахи, хом'як, ондатра. Високо в гори вони не піднімаються. Типових високогірних видів лише два - бурозубка альпійська і полівка снігова, що мешкають на висотах 1650-2000 м.
Ведмідь
Бурий ведмідь – найбільший з наших наземних хижаків. Маса окремих тварин сягає 450 кг (маса найбільших камчатських ведмедів сягає 600 кг, довжина тіла 2,55 м, висота 1,35м). Завичайно зустрічаються дорослі тварини масою 100-200 кг.
Колір шерсті ведмедя сильно залежить від індивідуальної мінливості і буває від темно-бурого, майже чорного, до світло-сірого і соломяно-жовтого. В ведмежат на шиї та грудях бувають світлі плями, які часто утворюють своєрідний нашийник, котрий з віком пропадає, але і в дорослих ведмедів інколи буває помітна нечітка світла пляма на грудях
Поширений ведмідь по всій лісовій зоні. Він надає перевагу старим мішаним лісам, з буреломами, болотами, річковими долинами. Тільки в горах ведмідь може оселятися в слабозарослих місцях, і часом зустрічається на альпійських луках. В Карпатах ведмедя найчастіше можна зустріти в Ґорґанах.
Склад їжі ведмедя залежить від сезону і урожаю тих чи інших кормів. Зразу після сплячки тварини харчуються мурахами, пагонами осики, бігають за лосями, але в основному живуть за рахунок жиру, який залишився після зимової сплячки. Коли сходить сніг, ведмеді їдять ягоди, які перезимували, молоду траву, трохи пізніше – молоді листя осики, різні трави, а також дрібних тварин і пташині яйця. В середині літа харчуються різноманітними ягодами в міру їх дозрівання. Суттєвим кормам служать ліщина, жолуді, каштани, плоди диких фруктових дерев (на Камчатці ведмеді ідять лососьову рибу, яка йде на нерест, в тайзі полюбляють кедрові горіхи).
Ведмідь їсть все, але потребує багато їжі. Для того, щоб назбирати необхідну кількість жиру на зиму (приблизно 50 кг), він з’їдає до 700 кг ягід або близько 500 кг кедрових горіхів, не рахуючи інших кормів. В неурожайні роки ведмеді можуть навідуватись на посіви вівса та кукурудзи, а деякі навіть нападають на домашню худобу та пасіки. В Карпатах полюбляють полювати на овець на полонинах.
Зиму – найбільш голодний і суворий період – ведмеді проводять в барлозі. Слід зауважити, що вони не впадають в анабіоз – в них досить чутливий, тривожний сон. Коли ведмідь лежить в берлозі без рухів, його серцево-легенева діяльність зменшується: температура тіла коливається між 29-340С, після 5-10 вдихів наступає пауза, яка інколи триває до 4 хвилин. В такому стані організм тварини дуже економно витрачає запас жиру. Якщо ведмідь, кимось потурбований, вилазить з барлогу, всі його органи починають активно працювати, він швидко худне, і йому необхідна їжа. Він починає бродити в пошуках їжі, в народі такого ведмедя називають шатуном. Шатун – небезпечний звір. Він голодний і нервовий. В пошуках їжі, зваблений запахом їжї, він часто заходить на станції лісорубів, інколи робить спроби вполювати лося, оленя чи іншу тварину
Прийнято вважати, що для зимового сну ведмідь вибирає місце найбільш глухе, віддалене від людей. Це не завжди так. Ведмеді часто влаштовують барліг поблизу доріг, на вирубках, в інших місцях, які часто відвідуються людиною.
Перед заляганням в барліг, ведмідь збирає для підстилки мох, траву, скручує це все, а потім, задкуючи, затягує в барліг. Місця, де був видертий мох, добре виділяються на грунті, і викривають тим самим місцезнаходження берлоги. Частіше за все ведмідь лягяє під стовбуром поваленого дерева, біля кореня, інколи викопує земляну берлогу, а в гірській місцевості використовує печери та нагромадження каміння.
Протяжність сну в ведмедів залежить від географічного положення місцевості: на півночі вони лягяють в середині жовтня, а встають в другій половині квітня, а на Кавказі можуть взагалі не лягяти.
Період кохання у ведмедів настає буває в середині літа. Після семи місяців вагітності самка в барлозі народжує від одного до чотирьох (найчастіше двох) сліпих ведмежат, вкритих рідкою шерстю, масою близько 500 г. Через місяць вони прозрівають, але харчуються материнським молоком ще впродовж 4 місяців, і до двох років не покидають матір. Лише на четвертий рік вони стають статево зрілими. Живуть ведмеді 30-35 років.
Ведмідь - тварина обережна. Він веде дуже скритний спосіб життя і рідко попадається на очі людині. Найчастіше про присутність медведя говорять його сліди, які він залишає завдяки своїй масі. На м’якому грунті, особливо на лісових дорогах після дощу, на замулених або піщаних берегах водоймищ легко помітити глибокі відбитки його пазурястих лап.
Кігті в ведмедя дуже великі, причому на передніх лапах вони в півтора-два рази довші, ніж на задніх, і сягають 8-10 см. По відбитках передніх лап можна визначити приблизні розміри тварини. Так, в річних ведмежат ширина відбитка 5-7 см, в перезимувалих, півторарічних ведмежат – 8-10 см, в чотирирічної ведмедиці, котра вже може мати ведмежат – 11-12 см. В доросліших тварин ширина відбитка 14-17 см, причому, як правило, в самців лапа більша, ніж в самок. Окремі екземпляри залишають слід шириною 20 см і більший.
При ході носки лап ведмедя повернуті в середину, а п’ятки назовні Якщо тварина йшла повільно, передні і задні відбитки лежать окремо, якщо швидко – задні відбитки перекривають передні.
Дорослі ведмеді ведуть одинокий спосіб життя. Якщо трирічному ведмедю вдається знайти ділянку лісу, не заселену іншим ведмедем, він поселяється там і оберігає її. Така ділянка має свої чітко помічені ведмедем межі, до яких інші ведмеді ставляться з повагою. Позначаючи межі, господар ділянки вибиряє окремі дерева, найчастіше смереки, і наносить на них свій запах – за допомогою сечі, а також треться до дерева животом, спиною, головою (стоячи до дерева спиною на задніх лапах і закинувши голову, обхвопивши в цей момент передніми лапами дерево за своєю головою, де залишаються добре помітні сліди), дряпає кігтями стовбур. Такі “прикордонні стовпи” зустрічаються на лісових стежках, біля доріг. Їх можна визначити по подертій і подряпаній корі, по частинках шерсті. Часом ведмеді ще виривають іклами з стовбура великі скалки з кусками кори. Як правило, такі сліди бувають високо на стовбурі, на висоті, яку дозволяє ріст ведмедя, що стоїть на задніх лапах.
В лісах з добре розвиненим трав’яним покривом можна йти по ведмежому сліду, орієнтуючись по прим’ятій траві. Зранку в середині літа легко можна помітити сліди ведмедя на траві, поки роса ще не зійшла . Особливо багато слідів залишає ведмідь при добуванні їжі: розриті мурашники і гнізда земляних ос, розбита і перевернута колода, зігнуті молоді осики з обкусаними листками, обломані гілки горобини, поламаний малинник, розкопані нори мишей та інших дрібних гризунів. В холодний осінній період сліди ведмедя зустрічаються рідше – він старається лягти спати ще до перших снігів.
Ведмеді добре знають, що залишені ними сліди добре помітні, тому стараються їх всіляко приховати. Наприклад, коли ведмідь зустрічає повалене дерево, він обовязково вилізе на нього, пройде по стовбуру до кінця, а потім зіскочить на землю.
Більш за все ведмідь боїться запаху людини. Інколи він не лякається людини при візуальному контакті, причиною чого може бути слабий зір. Але вартує ведмедю почути запах людини, він, як правило, зразу ж втікає. Буває, що він навіть наближається до людини, при цьому “пишкає” – видає різкий досить голосний шиплячий звук, що типово для потривоженої тварини. Такою поведінкою він, мабуть, старається налякати людину. Але як тільки він почує запах людини, сам втікає в паніці
Ведмідь все ж може бути реально небезпечним для людини, хоча небезпека чутками і мисливськими розповідями сильно перебільшена. Для більшості озброєних людей ведмеді небезпечніші, ніж для неозброєних. Чому? Напад пораненого ведмедя на людину – подія досить рядова, хоча нечаста, непоранений ведмідь нападає вкрай рідко. А звалити ведмедя навіть досвідченому мисливцю не так вже й легко, оскільки ведмідь дуже сильний і живучий.
Отже, якщо ви йдете в гори, не беріть з собою рушниці. Це безпечніше для вас, оскільки дозволяє втриматися від непотрібного (або небезпечного) пострілу і помітно підсилює ваше природне бажання дати ведмедю дорогу.
В яких випадках ведмідь може бути небезпечним при зустрічі?
Найнебезпечніший поранений ведмідь, коли його переслідують по гарячих слідах. Тоді він може затаїтися і зненацька напасти з близької відстані.
Небезпечна ведмедиця, якщо людина ненароком опиниться біля неї і її ведмежат. Але швидше за все, якщо ведмедиця не втече зразу ж, що буває найчастіше, вона буде лише лякати людину, роблячи погрозливі випади і “пишкаючи”. Потрібно відійти в сторону, вона відведе ведмежат і інцидент буде вичерпано. Якщо ведмежат не видно, то вони, швидше за все, повилазили на дерева. Тому відходичи, потрібно мати це на увазі, щоб не піти в їхню сторону.
Ведмідь може бути небезпечним, якщо підійти до нього в час поїдання здобичі, а також при дуже близькій зустрічі – тоді він може вдарити від страху.
Уникнути таких ситуацій неважко. Пересуваючись лісом чи горами там, де є ведмеді, потрібно створювати хоча б якийсь шум – говорити, наспівувити, свистіти, тріщати сучками. При попутному вітрі це не потрібно – ведмідь і так почує людей. Особливо важливо створювати шум при сильному зустрічному вітрі. Цих заходів цілком вистачить щоб тварина здалеку почула людину і завчасно, спокійно і без паніки (що якраз і є небезпечно), пішла геть.
Коли зустріч з ведмедем відбулася, але він не втікає, це означає, що він ще не вирішив, як поступити. Інколи він може зробити 2-3 випади в сторону людини, ставати на диби, ревіти. Така поведінка ведмедя часто розцінюється людьми як атака і провокує їх до активного захисту, якщо є чим. Така оборона може погано закінчитись. Краще спокійно, але досить швидко, відійти в сторону, стараючись при цьому опинитися з навітряної сторони, щоб ведмідь почув запах. Якщо такої можливості нема, потрібно, відходячи, подавати голос – кричати, говорити. Якщо ведмідь знаходиться близько, на відстані 10-15 метрів, не рекомендується дивитися йому в очі, оскільки в хижаків це є сигналом до бійки.
Якщо ведмідь не втікає, а наближається, і при цьому дивиться прямо на людину, не відвертаючи голови, необхідно не соромлячись вибрати велике дерево і, не зволікаючи, залізти якнайвище. Якшо в руках кошик, сумка, рюкзак чи навіть шапка, потрібно кинути цю річ ведмедю - поки він буде задовільняти свою цікавість, ви встигнете вилізти на дерево. Навряд чи він за вами полізе – дорослі ведмеді, як правило, цього не роблять. Малоімовірно, що зустріч з ведмедем може закінчитись лазанням по деревах, але повністю виключати такого варіанту не можна.
Коли ведмідь нападає по-справжньому, то все відбувається дуже швидко. Ще здалеку, помітивши людину, хижак кидається стрибками просто на неї, частіше мовчки, а інколи з риком, збиває з ніг ударом лапи, рве кігтями і кусає зубами. Від такої стрімкої атаки важко відбитися навіть досвідченим мисливцям – може не вистачити часу на підготовку до відпору...
Якщо ж ведмідь при нападі зупиняється, стає на задні лапи, “пишкає”, реве, то це, швидше за все, демонстрація нападу. При неправильній поведінці людини вона може перерости в справжню атаку з небажаними наслідками.
Вовк
Вважається, що вовк подібний на німецьку та східноєвропейську вівчарку. Але це не зовсім так. І загальною будовою, і забарвленням, і, особливо повадками вовки настільки відрізняються від собак, що людина, яка бодай раз уважно придивилася до вовка, більше ніколи ні з якою собакою цього хижака не зплутає.
Міцне тіло з широкими грудьми спирається на високі м’язисті ноги з щільно стиснутими пальцями. Голова прикрашена темними смугами навколо майже повністю білих щік, і світлими плямями над очима. Недовгий хвіст звисає майже прямо. Загальне забарвлення хутра сірувато-бурого кольору. Під час бігу вовк трохи пригинає голову, тому здається сутулим. Вовка, який стоїть і прислухається, гордо піднімаючи голову, здалеку можна прийняти за собаку, але коли він біжить, то не впізнати його неможливо.
Маса дорослих тварин коливається в досить широких межах. Найбільшими вважаються середньоросійські та сибірські вовки, окремі екземпляри тут можуть набирати до 70-80 кг маси. В середньому вовк рідко буває важчий за 50 кг. Ближче до півдня вовки дрібніші, в південних степах вовки, важчі 30-40 кг не зустрічаються.
Вовк прекрасно озброєний. Великі ікла і потужні щелепи позволяють йому вбивати навіть таких великих тварин, як лось або кінь. Він легко відриває великі шматки м’яса. Сильні ноги переносять вовка на багато десятків кілометрів за день. Можливості вовка, як мисливця, дуже великі. Варто сказати, що без їжі вовк може обійтися на протязі декількох днів, при цьому сили йому не зраджують…
Основу харчування вовка складають різні великі та дрібні тварини, а також птахи. Майже всюди він пов’язаний з копитними. Від їх видового складу, чисельності та характеру використання територій залежить спосіб життя вовка. Місця, в яких вовки доглядяють молодняк, найчастіше бувають недалеко від лугів та полонин, де в літній період пасеться худоба. В лісовій зоні вовки надають перевагу долинам рік, заболоченим низинам, де в цей період перебувають лосі, кабани, олені.
Набір їжі вовка включає також різноманітних дрібних гризунів – миші, кроти, а також дрібних птахів. Вовки із задоволенням їдять ягоди, особливо в урожайні роки, стиглі кавуни також їм смакують. Відомі випадки, коли вовки їли саранчу та інших комах, і робили це з задоволенням.
В лісовій зоні вовк тісно пов’язаний з людиною. Він погано пристосований до глибокого снігу, тому для пересування часто використовує дороги, стежки, лижню. Крім того, людина, при веденні господарства, мимоволі стає годувальником вовка. Таким чином, в освоєних районах лісової зони вовк став супутником людини, що зробило його особливо небезпечним і, звичайно, переслідуваним. Якщо на відкритих просторах степів та тундри табуни копитних важко переслідувати, а в лісі великі звірі – лось, олень, косуля – тримаються окремо, перешкоджаючи тим самим здійснювати спустошливі набіги, то отари домашніх тварин для вовка повністю доступні. Тому вовк – ворог №1 для тваринництва в лісовій зоні.
Небезпечний вовк як носій паразитичних червів домашньої худоби, особливо сказу. Як показує досвід, саме скажені тварини найчастіше нападають на людей. Не є поодинокими випадки людоїдства.
Поширений вовк на дуже великій території – його ареал займає всю Євразію та Північну Америку.
Звичайно в сім’ї 5-6 вовчат. Відмічені випадки, коли їх народжувалось дуже багато – 10-13, і навіть 17. Але такі випадки трапляються дуже рідко і половина їх гине.
Вовчата народжуються сліпими та безпорадними. Під кінець другого тижня вони починають реагувати на звуки, а через три тижні вперше виходять з гнізда і починають їсти м’ясо.
Різкі зміни з’являються наприкінці третього тижня. До того часу вони вже чують і бачать, стають на ноги і починають ходити. До активних ігор вони переходять в майже місячному віці.
Вовчиця, хоч і турботлива мама, але не проявляє агресивності по відношенню до людей, котрі наблизились до її дітей. Відомі випадки, коли мисливці забирали з лігва всіх вовченят, а вовчиця в цей час спокійно спостерігала за ними, не роблячи спроб напасти.
Лігва вовки влаштовують в добре захищених місцях. Ними можуть бути скелі, глибокі тріщини, ніші, ями в ярах. Часто використовують чужі нори – лисиць, борсуків, песців. Чужі нори розширюють до потрібних розмірів. Дуже рідко риють свої.
Спілкуються вовки за допомогою міміки, виразних рухів та поз. Міміка в вовка більш чітка, ніж в собаки, доповнюється постановкою вух і забарвленням морди.
Свиня дика (кабан)
Дикі кабани поширені в мішаних і широколистяних лісах Європейської підобласті. Також охоче оселяються у заростях очерету річкових плавнів, великих боліт. Погано пристосовані до життя в місцях з глибоким снігом взимку, не заходять в східні області України. Від домашніх свиней відрізняються більшим ростом (до 1 м, довжина тіла до 2-х м). Маса старих “сікачів” сягає 250-300 кг, самки дещо легші та менші ростом.
Дорослі тварини вкриті темно-бурою, інколи сірою, коричневою або світло-коричневою густою і довгою щетиною.
Кабани – надзвичайно спритні, рухливі звірі. Вони швидко бігають, добре плавають, чудово вміють маскуватися, мають добрі слух і нюх. Зір в кабанів поганий.
В самців в обох щелепах довгі гострі ікла, які виступають назовні. Верхні круто загнуті догори, їх довжина 10-12 см, інколи до 20-23см. В поперечному перерізі вони трикутні, з гострими гранями. Ікла – грізна зброя кабанів. Крім того, кабани мають “броню” – грудна клітка і шия самців захищена спеціальною щільною і міцною, ззовні жироподібною тканиною, товщиною декілька сантиметрів. Між сікачами виникають жорстокі бійки. Удар іклами наноситься знизу вверх з великою силою, що приводить до утворення глибоких різаних або рваних ран, то ж без захисного шару їм було б важко…
За допомогою ікол сікачі відбиваються від великих хижаків, а також від мисливських собак, і часто досить успішно – жорстоко калічать, а то і вбивають їх. Вовки рідко відважуються нападати на старих кабанів.
Відомі випадки нападу кабанів на мисливців після невдалого пострілу, причому наслідки були дуже важкими. Можливі напади самок, які тільки-но народили поросят. Для людини і хижаків небезпечними є тільки сікачі і старі самки. Основна маса диких свиней – молодняк і самки, яким важко відбиватися від численнних любителів свинини. Не завжди рятує вміння причаїтись, короткі ноги не дозволяють розвинути великої швидкості.
Живуть дикі свині сімейними групами. В кожній може бути декілька дорослих самок, з яких одна, як правило, найстарша та найбільша, є вожаком. Самцям дозволяється жити в стаді не більш, як до півторарічного віку. Після досягнення цього віку самки виганяють їх, і вони змушені далі вести сапостійний спосіб життя. Молоді самці інколи об’єднуються в невеликі групи. На час шлюбного періоду, в жовтні-листопаді, до сімейного стада приєднується один з найсильніших сікачів. Вагітність триває 115-120 днів. Самка навесні народжує в середньому 5-6 поросят, максимум 10. В неї 5 пар сосків, але в першій парі майже нема молока. “Зайві” два поросятка гинуть найближчими днями після появи на світ.
Народжуються поросята добре розвиненими, зрячими. Вони дуже рухливі. Вже через 2-3 години після народження вони починають бавитись, боротись між собою. Забарвлені своєрідно – вздовж тіла проходять чітко виражені темні смуги. Це маскує їх в заростях очерету. Через 4-5 місяців колір поступово міняється на звичайний однотонний темний. До осені маса поросят становить 20-30 кг. Приблизно половина самок, що народилися взимку, восени вже спарюються і на весну мають потомство.
Кабани їдять все, але рослинна їжа в їхньому раціоні основна. Вони їдять підземні і надземні частини рослин, жолуді, зелену траву, різне насіння, а також комах, дощових черв’яків, з хребетних – ящірок, змій, жаб, дрібних гризунів, яйця, пташенят, …
За теплий період року кабани запасають до 10-15 кг жиру, тому спроможні прожити зиму, харчуючись бідною їжою. Якщо нема горіхів чи жолудів, вони шукають поживу на незамерзлих ділянках, біля джерел. Дорослий кабан може проорати своїм рилом мерзлий грунт на глибину 15-17 см, а там, під шаром мерзлоти, свиня завжди знайде чим поживитись.
Сплять дикі свині в так званиж лежках – заглибленнях в грунті, глибиною 30-40 см, з вистелиним листями дном. Якщо їх ніхто не турбує, вони можуть використовувати одні і ті ж самі ями декілька раз. Перед тим, як народжувати поросят (в березні або на початку квітня), самка влаштовує гніздо з хмизу або трави, з стінами, дахом і м’якою підстилкою.
РИСЬ
(Felis lynx)
Рись (Felis lynx) – представник кошачих.
З давніх-давен рись була поширена майже в усій лісовій зоні північної півкулі, і всюди її історія драматична. Століттями люди її жорстоко переслідували. Колись за знищення рисі навіть виплачувались премії. Надто пізно люди зрозуміли, що рись заслуговує уваги і турботи, її вже цілком винищили на території більшої частини Європи. Пощастило рисі лише в гірських лісах Карпат, на Балканах, на Скандінавському півострові, в Польських Татрах, де-не-де в Іспанії, де вона живе і сьогодні, а також в Росії, де вона і тепер все ще є досить звичайним звіром. Вона широко заселяє ліси від Прибалтики до Тихого океану і майже від Полярного кола до Кавказу, Алтаю, Саян и Сіхоте-Аліня.
Тепер майже всюди, де рисі вдалось вижити, вона охороняється законом. Її навіть відловлюють і переселяють в місця, з яках вона зникла. Правда, в останні роки над риссю нависла нова загроза: ціна на її хутро піднялась непомірно високо. За добру шкіру платять більше, ніж за купу знаменитих соболів. В котрий раз мода ускладнює охорону природи!
Рись – типовий кіт, хоч розмірами нагадує великого собаку. Хвіст ніби відрубаний, але дуже характерна голова. Вона відносно невелика, овальна і дуже виразна. І коли говорять про жорстокість рисі, про смертельну небезпеку зустрічі людини з цією твариною – це велике перебільшення.
М’яке, довге і густе хутро рисі в різних областях її поширення має неодинаковий колір: сіро-голубий, димкуватий, сіро-бурий, червонорудий. Майже завжди на шерсті є темні пляпи, великі на спині і боках і дрібні на грудях та на ногах. На череві волоски особливо довгі та м’які, але не густі, майже завжди чисто-білі з рідкими цятками. Зрештою, навіть в одному і тому ж місці рідко можна зустріти дві однаково забарвлені рисі. Літнє хутро рисі товстіше, коротше і має ясравіші барви, ніж зимове.
Довжина тіла самців сягає 76-106 см, а самок на декілька (3-6) см коротше. Хвіст – 10-20 см. Вага дорослих звірів найчастіше дорівнює 16-20 кілограмам. Лапи великі, зимою з великим хутром. Ніхто інший з котячих не пристосований до снігу так добре, як рись.
Слід звіра також типово котячий, без відбитків кігтів. Якщо йдуть декілька рисів, то задні стають в сліди передніх, так само як вовки. Йдучи, задню ногу рись ставить перед передньою.
В рисі сильне тіло. До того ж вона дуже спритна: не тільки прекрасно лазить по деревах та скелях, але й швидко бігає, робить великі – до 3,5-4 м – стрибки, здійснює довгі переходи, добре плаває.
Рухи рисі поєднують м’якість і грацію, весь її вигляд говорить про силу та незалежність. Але рись є настільки скритною і обережною, що побачити її на волі мало кому вдається. Живе рись в різних лісах. Надає перевагу спокійним, глухим лісам, з непрохідним буреломом, але і рідколісся вона не уникає. Буває, що зустрічається в низькорослих лісочках, з заростями кущів, в лісостепі, лісотундрі, гірських скелях, але найчастіше в зоні низькогірної тайги, де не так багато снігу, не так холодно, як в північних хвойних лісах, і де багато різноманітних тварин, на яких полює рись. Особливо полюбляє гірські ліси з скелястими місцями.
Взагалі рись, як і інші хижаки, живе там, де достатньо їжі. Основу її харчування становлять зайці, козулі, різноманітні птахи (в першу чергу рябчики), гризуни, а також молоді олені, кабани, лосі. При можливості ловить білок, куниць, соболів, єнотоподібних собак. Лисицю жорстоко і рішуче знищує, навіть якщо в цьому немає необхідності. Але районів, добре обжитих вовками, старається уникати – вовк для рисі такий самий ворог, як рись для лисиці.
Рись переважно веде осілий спосіб життя, але в часи сильних морозів з глибоким снігом, коли робиться не тільки холодно, а й нема що їсти, вона вирушає в далекі подорожі, і часто забрідає в степ і тундру. В добу проходить до 30 км.
При всій своїй обережності рись не дуже боїться людей. Вона може жити в створених людиною лісах, на старих вирубках. В дуже несприятливі роки вона може заходити в села та міста.
Міняє хутро рись два рази – весною та восени.
Рись – найпівнічніша тварина з котячих. В Скандінавії, наприклад, вона зустрічається навіть за полярним колом. В північних областях Росії рисі крупніші, довгошерсті, мають менше плям.
Статеве життя в рисі починається в кінці лютого і триває майже місяць. Взагалі рись любить самотність, не схильна до спілкування з собі подібними, але в шлюбний період ці нахили ламаються. За самкою звичайно ходить декілька самців, які постійно б’ються між собою. Мовчазні від природи, вони в цей період голосно мурчать, м’явкають, а в збудженому стані голосно кричать. Самки басовито м’явкають, а самці глухо мурчать. В нічній тиші ці звуки лякають людей. Вагітність триває 63-70 днів.
В травні в рисі з’являються 2-3 дітлахів (дуже рідко 1 або 4). Вони дуже кволі, сліпі і глухі, і важать 250-300 грамів. Для потомства мати влаштовує лігво в глухій частині лісу, де небудь під вивернутим коренем, в дуплі, печері, ретельно вимощує його пір’ям та травою. В ньому сухо та тепло. Перші два місяці свого життя маленькі рисі швидко ростуть і розвиваються на материнському молоці. Потім починають виходити з мамою з гнізда, знайомляться зі складним життям лісу. Дорослі приносять їм живих мишей, зайців, терпеливо вчать, як їх добувати, оберігають звірят від всіх можливих негараздів.
Очі в малят відкриваються через 16-17 днів. Коли їм виповнюється місяць, вони починають приймати тверду їжу, але материнським молоком харчуються ще 4 місяці. Мисливський інстинкт прокидається в ранньому віці. Через 40 днів після народження, молода рись вже пробує підкрастися до “здобичі” і нападати на неї. Статевої зрілості самки досягають на 21-му місяці життя, самці – на 33-му. Протяжність життя приблизно 15-20 років.
Самець помагає матері годувати і виховувати потомство. Рисята ростуть швидко, вже в жовтні їх важко відрізнити від батьків, вони починають полювати зграями. Всю зиму молоді тримаються біля матері і розходяться, хто куди, навесні. В річному віці рись остаточно переходить до самостійного життя.
Рись – чудовий мисливець. Вдень вона, як правило, відлежується в свому лігві, а з заходом сонця стає активною. Легко лазить по деревах та скелях, вона вибирає зручне місце, з якого все добре видно, і терпеливо чекає появи жертви. Витримка рисі заслуговує поваги. Годинами, інколи добами вона може без жодного руху лежати в засідці. Її дуже важко помітити, а вона зверху бачить все. Маючи надзвичайно гострий слух та зір, рись чує жертву здалеку. Боротьба навіть з великим звіром триває не довго – зуби і кігті в рисі великі і дуже гострі.
Але здобич не часто приходить до місця засідки, тож доводиться рисі вдаватися до більш активних методів полювання. Йде по лісі вона нечутно, зливаючись з фоном місцевості, часто прислухаючись та принюхуючись, маскуючи свій слід. Побачивши здобич, нечутно підкрадається до неї. У випадку, коли перша атака виявилась невдалою, рись переслідує жертву великими стрибками. Найчастіше все вирішують перші 10-15 стрибків.
З осені, коли молоді рисі достатньо сильні, вони полюють зграями, колективно прочісують ліс, влаштовують маленькі облави. За ніч рись проходить 6-8, а інколи 10-15 км. Свої мисливські угіддя вона проходить за 5-10 днів.
Серед мисливців і вчених ходить думка, що рись їсть мало. Але виявилось, що самець середніх розмірів взимку з’їдає 2,5-3 кг м’яса за добу, а коли голодний, то і 5-6 кг. Коли рись голодна, то їсть навіть промерзле м’ясо.
Рись, як і більшість хижаків, при нагоді вбиває більше тварин, ніж може з’їсти. На домашніх тварин рись нападає рідко. На людину здатна кинутись лише поранена рись або у випадку, коли її переслідують. Її відношення до людини доволі дивне – в лісі вона завжди уникає людей, хоч і не боїться, але може безпечно заходити в населені пункти. Що заставляє цю обережну тварину йти до людей по смерть – невідомо.
Матеріал підготував (написав): Тарас Паливода
Джерело інформації: http://www.bigkats.spb.ru
